З яких причин ми підтримуємо палестинську справу, на наш погляд, одну з тих, що дозволяють посприяти гідності та відповідальності політичного слова? Я відповім лишень від свого імені, але у перспективі широкого збігу розмаїтих думок, йдучи навіть далі від тих, хто постає за "справедливий мир" на Близькому Сході. Я висуну припущення, що ця справа є універсальною. Не через свою очевидність: не тому лишень, що в історії і в політиці такої не існує, а тому, що (день у день констатуючи занадто сильне занурення у конфлікт, щоб залишатись нейтральним і достатньо відстороненим для тверезої оцінки явищ) ми повинні хоча б принаймні зрозуміти, що проблеми, які пручаються "обґєктивному" сприйняттю ізраїльсько-палестинського конфлікту, складають частину проблем також і його вирішення. У термінах правосуддя та права цей конфлікт не носить абсолютного розділення (мова не йде про війну "хороших" проти "поганих"), однак представляє серйозне порушення рівноваги, що безупинно загострюється. Ізраїль, одна з найпотужніших військових сил світу, тісно повґязана з американською надмогутністю, володіючи усіма сучасними військовими засобами, говорить, що діє лише заради захисту свого цивільного населення. Ізраїльтяни мають історичні причини завжди колективно почувати себе, в певному сенсі, під "відстроченою" загрозою. Але наразі саме палестинці борються за виживання у якості народу.

Вийшовши, з одного боку, з тих, хто пережив найбільший в сучасній історії геноцид, й для яких міжнародне співтовариство визнало право утворення нації на місці Землі обітованої давніх юдеїв (до чого додалася єврейська, добровільна чи вимушена, еміграція з арабських та інших країн світу), ізраїльтяни зіштовхнулися з ворожим середовищем, у якому заперечувалося їхнє право на мешкання. Перевертаючи ситуацію, вони перейшли від захисту до завоювання. Починаючи від розвґязаної арабськими країнами війни 1948 року, яку Ізраїль використав як привід для етнічних чисток (їхній масштаб тоді ніхто не оцінив), від конфліктів, що приносили йому переможний результат, Ізраїль долучився до когорти домінуючих держав. У 1967 році він захопив і колонізував 22% історичних територій Палестини, створюючи, всупереч міжнародному праву, все більш незворотній прецедент доконаного факту. Логічним завершенням (яке хтось визнає, а хтось заперечує) стало перетворення палестинського народу у підданих великої "єврейської держави", чи то за сприяння значному виселенню, чи то в поєднанні обох чинників.

В екзилі третина палестинців й надалі проживає переважно в злиденних умовах біженців, тоді як держава Ізраїль не визнає хоч яке-небудь право на повернення додому, а країни арабського світу не розглядають можливості інтеграції для надання їм права бути громадянами. "Зайвий" народ, національне самоусвідомлення якого відбулося внаслідок колективної катастрофи, вони все ще очікують на те, що міжнародне співтовариство дотримає обіцянки дати їм можливість здобути незалежність в формі життєздатної держави. Натомість їм навґязали номінальну державу, вважаючи при цьому, що весь народ несе колективну відповідальність за будь-які загрози безпеки сусідніх держав.

Спостерігачі відзначили, що в умовах окупації палестинське громадянське суспільство виказало вражаючу здатність до опору: палестинці обробляють землі, забезпечують освіту і здоровґя, дають світові артистів і письменників, підтримують родинні та професійні стосунки. Від часів другої інтифади урядові та армії Ізраїлю вдавалося чинити їм перешкоди, систематично руйнуючи інфраструктуру та необхідні засоби для життєзабезпечення, чинячи смертоносний державний терор, що без розбору падав як на бойовиків, так і на мирне населення, паралізуючи адміністративні центри, захоплюючи землі, розмежовуючи території. Удаючи, ніби шукають "підхожих посередників", вони систематично підштовхували до нагнітання ідеологічних розколів всередині палестинського суспільства та до міжкланового розбрату, який, звичайно, існував і без них. Надходить момент, коли незалежність обох держав, передбачена міжнародними домовленостями, стає нездійсненою, що спричиняє драматичні наслідки для всіх, також і для Ізраїлю.

Чи ж заперечення самого існування палестинського народу (від Накби до напівзбудованого муру) виправдовує усі форми опору, а тим більше звернений проти ізраїльського мирного населення тероризм, до якого мають стосунок різноманітні ісламські чи неісламські організації? Треба поставити це питання не лише для того, щоб "відповісти" на аргументацію Ізраїлю та його захисників, але й з глибших причин. І не тільки в моральних, але й у політичних термінах. Можна пояснити тероризм зневірою та безсиллям, або ідеологією, або прямою реакцією на державний терор. У будь-якому разі він матиме катастрофічні наслідки для боротьби палестинського народу. По-перше, він точно відповідає ізраїльській стратегії руйнування палестинського суспільства, дозволяючи безупинно здіймати проти нього рівень насильства, навіть якщо такий зріст треба дуже дорого оплачувати життями і ресурсами. Ось чому не треба дивуватись, що уряд Ізраїлю підтримує відповідні умови й постійно провокує такий підйом своїми вчинками. По-друге, всередині ізраїльського суспільства він паралізує більшість сил, що могли б діяти заради скасування завойовницької політики. Також він унеможливлює прийняття тимчасової угоди щодо примирення двох народів; а це, як з одного, так з іншого боку, тільки призводить до поширення нігілізму. Нарешті, серед частини палестинського населення (особливо серед молоді) він насаджує жертовні ідеї героїзму та бачення життєвих цінностей виключно в світлі друг-ворог. Усі історичні приклади доводять, що таке ставлення на досить тривалий час обертається знищенням цивілізованих стосунків.

З огляду на право й правосуддя, звернення частини палестинського суспільства до терористичного насильства проти насильства колоніального нічого не змінює в неврівноваженій ситуації: воно не дає Ізраїлю жодного права нищити свого ворога під приводом власного захисту. Але таке насильство ризикує віддалити на невизначений строк можливість перемоги над окупантом або зробити цю можливість безпредметною. Отож воно є глибоко самогубним. Палестинському народові належить розвґязати цю проблему. З цього не можна виснувати, що міжнародне співтовариство, не відчуваючи своєї відповідальності, мусить лише чекати на створення нових сил, для яких "зброя слабких" більше не буде єдино можливим засобом.

Однак ці проблеми повністю змінили свій характер після 11 вересня 2001 року і воєн в Афганістані та Іраку. Відповідно до обставин, ізраїльська колонізація та палестинська опозиція, представляючи собою "закон найгіршого варіанту", опинилися втягненими в глобальну економіку насильства, що прагнула повсюдно навґязати логіку протистояння поміж "силами Добра" і "силами Зла", воднораз руйнуючи властиве їхньому конфліктові політичне значення.

Звідси постає нова нерівновага, в якій парадоксальним чином будь-хто стає дзеркальним відображенням іншого. Ізраїль завжди прирівнював озброєну боротьбу палестинців до діяльності "міжнародного тероризму", таким чином, угадуючи наперед "глобалізацію терору", до якого залучені одночасно й ісламські фундаменталісти, й Сполучені Штати. Зі свого боку, палестинці, споконвіку солідарні з подеколи зрадливим арабським світом, інколи схильні ідеалізувати тих, у кому вони вбачають найзапекліших ворогів їхніх власних ворогів (учора то був Саддам Хусейн, завтра, можливо, Усамма Бен Ладен чи хто там стане на його місце). Розуміння світу викреслене глобальною боротьбою між двома ворожими поміж собою світами, Сходом і Заходом. Для цієї боротьби ізраїльсько-палестинський конфлікт становить лише одну ланку й міг би бути розвґязаний унаслідок повної "перемоги" одного чи іншого табору. Отож безпосередні учасники драми позбавлені будь-якої здатності на ініціативу, окрім як накручувати спіраль взаємних "контртерористичних" випадів.

Така тенденція є руйнівною для палестинців, й хоч багато з них усіма силами їй пручаються, її подають у якості зовсім не властивих для них "священних воєн", а жертв - як вираз місцевого обурення. Вона також дуже непокоїть державу Ізраїль, достатньо їй лишень уявити себе перебудованою на фортецю в безкінечному стані облоги посеред арабського світу. Немало ізраїльських громадян це відчувають чи передчувають, але не усвідомлюючи усіх можливих наслідків. Зрештою, вона становить небезпеку для усього світу, який спостерігає у концентрованому образі ізраїльсько-палестинського конфлікту розбурхання "конфлікту цивілізацій", що втягує в себе й спотворює усі проблеми території, суверенітету й громадянства, колонізації і деколонізації, багатства й бідності, релігійного суперництва і культурної відмінності. Ось чому в інтересах усіх (а особливо тих країн, які належать до одного геополітичного простору) спробувати, якщо є ще час, відкрити шлях для вирішень, заснованих на правах народів на життя й безпеку, на виправлення несправедливих дій.

Часто чуємо слова, нібито підтримка палестинської справи може поставити під сумнів легітимність ізраїльської держави. Як застосування певних терористичних заходів не усуває справедливості палестинської справи, так і несправедливість ізраїльської політики не піддає сумніву легітимність існування Ізраїлю як політично "суверенної" цілості (з чого зовсім ніяк не завбачені ані територіальне обґрунтування цього суверенітету, ані місцеві чи регіональні рамки, в яких ізраїльтяни могли б прийняти його обмеження заради забезпечення прийдешніх умов демократичного існування їхньої держави).

Але факти послаблюють цю легітимність, якщо навіть не роблять її сумнівною в очах більшої частини світу. Один факт стосується визначення Ізраїлю як "єврейської держави". Адже ця держава не тільки не припиняє поширюватися на шкоду палестинцям, але в межах своїх кордонів вона навґязує їм статус громадян другої зони, порівняно зі "справжніми" ізраїльтянами, позбавлених великого числа прав і виключених із символічної рівності у володінні спільної землі. Інший факт стосується того, що легітимність Ізраїлю як сучасної держави не може (як юридично, так і морально) ґрунтуватись ані на міфі про своє сакральне походження, ані на перетворенні масового знищення, жертвами якого були батьки єврейських мешканців, в "суверенне право", яке підносило б їх вище закону націй, ані на тріумфуючій силі. Тут необхідне визнання оточуючих народів й насамперед народу, який був "переміщений" в процесі особливої колонізації.

Ось чому ізраїльтяни потребують суверенітету палестинців не менше, ніж останні. Більше того, їхній суверенітет повґязаний з суверенітетом палестинців. Звичайно, це визнання арабський світ спершу заперечував, й дехто (серед них багато палестинців) продовжує надалі це робити. Однак якщо Ізраїль завершить руйнування Палестини й місцевого населення, таке визнання стане остаточно неможливим, й Ізраїль ніколи не буде державою "як інші".

Що можуть вдіяти зовнішні країни для впливу на конфлікт, глобальна зміна цілей якого загрожує їхній власній безпеці? Звичайно, лише наявні супротивники можуть віднайти дієве врегулювання, засноване на правосудді та історії. Згідно з цими засновками, відкриті усі формули щодо майбутнього, і ми, зовнішні "свідки" чи "друзі", не маємо права постановляти, що є поворотним, а що ні, на схилку півстолітньої боротьби між національними проектами двох проживаючих на одній землі народів. Та їхня конфронтація як ніколи раніше більше не точиться в закритому просторі. За посередництва союзників, у виразі інтересів, ідеологічному резонансі, через родинні стосунки, культуру чи релігію палестинці та ізраїльтяни присутні в житті зовнішнього світу. Й багато інших країн мають стосунок до життя обох суспільств, долучаючись до програми гуманітарної чи військової допомоги, інвестицій та наукового співробітництва, підтримки населення, дипломатії...

Якщо ніхто не вірить, що врегулювання може бути уладнане ззовні, так само ніхто не думає, що можна обійтися без міжнародного посередництва. Без Обґєднаних Націй, що користаються зі свого історичного кредиту довіри, без Америки, від якої багато що залежить, без Європи чи арабського світу. Не будемо очікувати змін в позиції Сполучених Штатів, чий президент Буш у присутності Шарона нагадав і наголосив на підтримці ізраїльської експансії, що опинилась в лещатах драматичних подій на Близькому Сході та зовнішньополітичних ризикованих змін. Європа займає ключову позицію, та не тільки, щоб підняти ціну своїй точці зору іншими засобами крім слів, але й щоб дати можливість участі арабських країн у справі переговорів. Жодна "дорожня карта" не може обійтись без цього демократичного врівноваження, від якого залежить довіра палестинців, залучення геть усього регіону та нейтралізація логік "зіткнення цивілізацій". Жодна переговорна процедура не є можливою, якщо "посередники" виступають протекторами загарбників.

Отож треба, щоб наші публічні голоси прозвучали на повну силу. Й хай це відбувається як на принциповому підґрунті, виказуючи непримиренність щодо минулих фактів та невідкладних потреб теперішнього часу, так і на правовому полі вищих перспектив, які не виникають самі собою. Задля цього треба, щоб вони виявились спроможними (що ще менше постає саме собою) змінити спільнотні й символічні форми солідарності та ідентифікації на інструменти дієздатності осмислення та ініціативи. Вони не можуть чесно втримати рівними терези важелів між нерівними діями, але ж - у той час, коли вони дадуть почути сильний голос, щоб світ прийшов на допомогу пригніченій Палестині - потрібно, щоб вони здійняли цю справу на височину універсальності. Чи вже занадто пізно, щоб цього домогтися? Так, пізно, але іншого шляху немає.

Етьєн Балібар - почесний професор університету Париж-Х (Нантер).

Переклав Андрій Рєпа за виданням:

Etienne Balibar. Universalité de la cause palestinienne

LE MONDE DIPLOMATIQUE | mai 2004 | Pages 26 et 27